Марина Соколян

Ще один знак якості в сучасній українській літературі – це премія «Смолоскип» від однойменного видавництва. У 2002-му році лауреаткою II-ої премії стала Марина Соколян, яка народилася і закінчила школу в Полтаві. Перемогу письменниці принесла збірка оповідань «Цурпалки», і відтоді її книги виходять у різних видавництвах.

«Балада для кривої варги» – містичний фентезійний твір, у якому поєднуються дві історії. Перша – про дівчину та її сувору матір, про її перебування в глухому селі і розкриття таланту відьмарства. Друга – про журналістське інтерв’ю, яке закінчується розкриттям містичних таємниць та секретів. До кінця твору здається, що ці дві лінії цілком незалежні, однак вони, по-суті, говорять про одне, несуть спільну ідею.

Книга має казковий сюжет, який настільки захоплює і тримає у напрузі, що мимоволі замислюєшся: було б добре, аби хтось екранізував це оповідання.

Серед інших творів Марини Соколян – романи «Серце гарпії», «Новендіалія», «Сторонні в домі», повісті «Вежі та підземелля», «Херем». Одним словом, є що почитати.

Тарас Антипович

Продовжуючи тему знаку якості в українській літературі, не можна обійти увагою видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Це ті самі, які видали «Гаррі Поттера» та досі продукують «Українську поетичну антологію». Серед відомих серій команди Івана Малковича (засновника і директора видавництва) також і «Доросла серія», в рамках якого світ побачив роман полтавця Тараса Антиповича «Хронос».

Письменник Олександр Михед якось написав, що цей роман Антиповича видається направду однією з яскравих спроб української літератури вийти на новий рівень і наблизитися до переосмислення актуальної соціальної ситуації.

«Хронос» – свого роду технотрилер, в якому хтось винайшов пристрій «Хрономат» – штукенцію, яка висмоктує час із людей і тварин та може повернути його в будь-яке інше тіло. Дія роману відбувається у 2040 році, коли новий науковий винахід змінює долі людей.

Це, до речі, один з перших романів-аунтиутопій в нашій літературі, спроба осмислити вплив технологій на життя, який звертається і до політичних тем. Вустами одного з героїв, автор заявляє: «держава – це великий злочин», – маючи на увазі саму державну систему.

Інший антиутопічний роман Антиповича «Помирана», який побачив світ у 2016 році, здобула престижну премію «Літакцент року». Книга розповідає про суспільство, яке відгородилося від всього світу, аби у них не відібрали сміттєзвалище.

Як відзначив літературознавець Олег Коцарев, у образах романі можна впізнати як псевдореспубліки ДНР та ЛНР, та само і наш страх перед відкрити світом. Однак не страх головний герой роману, а суспільство, яке будує Антипович: ті люди живуть на смітнику, полюють на ворон, толком і не вміють читати, а їх література та засоби комунікації – написи на стінах.

Анна Ютченко

Анна Ютченко відома в Полтаві як авторка та організаторка літературних подій мистецького об’єднання «Magnum Opus», яке протягом 5-ти років діяло в місті. Зараз поетеса – у вирі літературного життя України. Анна Ютченко неодноразово видавалася в міжнародних журналах, її тексти публікують провідні літературні портали країни. Цьогоріч її вірші можна було почути на багатьох подіях найбільшого книжкового заходу країни – «Форуму видавців».

Та, мабуть, найголовнішим її досягненням є номнація на міжнародний конкурс «Нові голоси». У 2016-ому році вона стала однією з двох кандидатів від України, яких національний «ПЕН-клуб» подав на цю подію.

А популярність текстів Анни Ютченко у тому, що вони є глибоким метафізичним пошуком, розмовою із Богом, близькою кожному.

і от

востаннє прийшла

до замерлої ріки

яка тримає це місто

яка тримає цей світ

прийшла щоб позбутися

власного тіла

бо нащо нам Господи війни

питаю

коли Ти дав нам очі

щоб бачити

а вуха щоб чути

коли ти дав нам і тіла

щоб любити

востаннє поглянула

крізь кригу

мов крізь власну сльозу

у мутну воду

з якої все починалося

якою все має скінчитися

і вперше побачила

як з відображення чорного сонця

проростало світло мов зерня із землі

і вперше впізнала

себе в собі

бачиш

говориш мені

тепер не потрібно і тіла

щоб полюбити

Роман Повзик

Роман Повзик останні роки більше відомий як медіаконсультант, та мало хто знає, що його професійне життя почалось із організації літвечорів у полтавських кав’ярнях та пабах. Автор, про якого йде мова, є одним із засновників все того ж об’єднання «Magnum Opus». Саме завдяки його роботі тексти та сюжети про літературні події стали потрапляти на сторінки інтернет-видань, шпальти газет та у ефіри телеканалів.

Романа Повзика в Україні знають і як автора. Він починав із поезії та малої прози, подавався на літературні школи, конкурси, стипендії, та за кілька років устиг стати учасником «Станіславського феномену», «Карпатської літературної школи».

Із того, що видавалося і можна почитати, оповідання «Німі», яке вийшло у збірці «Лісові хлопці. Проза про УПА» (видавництво «Дискурсус»). Текст оповідає про село Мартинівка, всі мешканці якого втратили здатність говорити. Туди приїздять науковці та військові, які зрозуміти, що сталося, чи не несе ця німота загрозу іншим людям, і як зупинити самогубства, що почалися серед місцевого населення.

Також творчість Роман можна почитати у збірці «Євромайдан: Хроніки у новелах».

Євгенія Люба

Поетеса, переможниця конкурсу від видавництва «Смолоскип» живе і працює в Полтаві, навчалася в педагогічному університеті. Вона єдина із полтавців читала свої тексти на фестивалі «Meridian Poltava», який відбувся цього літа.

Збірка Євгенії Люби «Змієлов» – це своєрідна ностальгія за минулими часами, дитинством, катанням на гойдалці. У ній – те світле й чисте, чим було насичене дитинство мого поколінняна зорі Незалежності.

***

Знаєш, спочатку осінь надходить у наших снах,

Спускається серед ночі на снів золоті фіорди,

І стерта обшивка неба – поблякла голубизна

Нагадує вже на ранок старі та побиті Форди.

Ґрунт повільно вертає останнє своє тепло –

Це як прикласти руку, а потім її відняти,

І все, що між нас було, і все, чого не було,

Ляже тепер надійно під жовто-багряні мати.

Кажуть, зима – в повітрі, кажуть, вона, зима

Зріє в температурі: на ранок-бо та від’ємна.

В білу небесну постіль заводить нитки димар –

Це як любов між нами: місцями вона взаємна.

Наприклад, у тому місці, де ляже твоя рука,

І я відчуваю згодом: поверхня лишилась тепла,

І там, де триває довго, летюча і нетривка,

Ніжність, коли ти поряд, схожа на перші стебла.

Я знаю: ми врешті вийдем із темно-багряних рік,

Які нам лишила осінь і вірні її повстанці.

…Я тихо проходжу поряд – ти очі відводиш вбік.

І я не дивлюсь, а тільки стискаю до хрусту пальці.

Наталія Лапіна

Вона перемагала у престижному конкурсі «Коронація слова» та видавалася у «Клубі Сімейного Дозвілля».

Наталія Лапіна хоч і не живе у Полтаві, проте є членкинею Полтавської обласної спілки письменників і певний час жила у Кременчуці та мала неодноразові зустрічі з полтавськими читачами.

Її книга «Роман із містом», написана у співавторстві зі Світланою Горбань, розповідає про Магду, доньку успішного лікаря Лемберга, яка має безліч шанувальників, але бере таємний шлюб із простим хлопцем, чим накликає на себе гнів батьків. Її коханий помирає, а примиритися з родиною вона не встигає – до міста входять радянські війська, й батьків розстрілюють. На самотню красуню звертає увагу молодий радянський офіцер.

Це роман з багатоплановим текстом. Його можна трактувати як психологічний, любовний, історичний. У ньому письменниці відтворюють атмосферу міста Львів 1930—1940-х, а пізніше – повоєнних років XX століття й аж до сьогодення.

«Роман з містом» можна бачити як життєву оповідь, у якій історія України переплетена з жіночою долею.